Раз два приятелі між себе сперечались, Яке життя статечніше вести. Чи шляхом тихим нам брести, А чи бурливим? Чи достались На те нам сили, їх щоб берегти Про старість, чи пак нагло тратить? «Слухай ти! — Нарешті мовив у досаді Спокійний другому.— Навіщо, справді, Бундючитися вельми так? Та тішитися думкою — усмак Пожить життям тим гучним, Що переходить строєм бучним В коловороті справ цікавих, рвущих І думку, й серце! Та ж у всіх живущих Однаковісінький кінець! Однаково здасися на ралець Лихому косарю!.. Однаково і дурень, і мудрець, І той, хто тихо жив і хто душею рвався, Повернеться по смерті, попросту сказавши, В лопух! Однаковий лопух!» Тут річ ізнявши, В свою чергу бесідник другий обізвався: «Ба, що ж робить!.. А все ж волю я, брате, Злиденним лопухом по смерті стати, Ніж лопухом таким ще й сей вік пробувати! По-моєму, зовсім те не статечне!.. Та й те скажу, що не конечне По всіх лопух пак виростає: По іншому й свиріпа тая, Що на поживок служить часом Задля людей якимсь запасом!»