Якось-то кухар знакомитий, Обід зваривши смаковитий, Побіг близенько у крамничку, Либонь,купить якусь дрібничку. А може,й чарочку смикнуть (Любив часами він черкнуть!). А при своїй всілякій справі Покинув котика на лаві,— Либонь на теє, щоб стеріг. А котик зараз і побіг Та плиг на діл, Після на стільчик та на стіл; Сюди-туди він там метнувсь, Аж поки м’ясива дочувсь… Вернувся кухар за хвилину — І бачить він таку картину: Котусь коханий примостивсь, Голівкою на бік схиливсь І гарненько курча вминає (Крильця одного вже немає!)… Тут кухар наш почав гукать, Котові дорікать: — А, харцизяко ти, злодюго! Ах, капосний же ти котюго! Ну як же можна так робить, Так по-злодійському чинить? Та я ж на тебе так звірявсь,— А ти мерщій на стіл забравсь, Потяг курчатко щонайкраще! Ах, безсоромцю, ах, ледащо! — Тож кухар наш так дорікає, А котик слуха та вминає… Поки ж то кухар все довів, То котик геть курчатко з’їв!.. Гай-гай! Було ж не тратить слова,— Потрібна тут була не мова! Узяв би котика за хвіст Та й скинув швидше на поміст!