Котик Мурко находився, десь там лазив, наморився — скочив на диван. Ох, та й пишно ж як розлягся! Як розкішненько простягся, мов великий пан! Зирк малий Петрусь на нього, на пустунчика отого, і сказав йому: — Ах ти ж, Мурку, ах, ледащо. Чи тобі робить нема що у дворі всьому? А глядіть в коморі, в хижі та ловить шкідливі миші, стерегти добра? Розпустився, розманіживсь, тільки спав би все та ніживсь! Глянь, яка пора! — Так Петрусик лихословив. Мурко вислухав і мовив: — Правда, далебі! Вже ж недобре лінуватись, до роботи не прийматись — це скажу й тобі: он книжки твої ще в схові і завдання не готові, що на завтра вчить. Поки ходиш, ґави ловиш та мені докори мовиш, міг би все зробить: міг би вивчить байку “Хмару” чи зробить задачок з пару, а хоч би і п’ять. І що треба написати, все гарненько посправляти — не байдикувать! Часто так і в нас буває: хтось там судить, дорікає, іншого займа; а на себе озирнутись та швиденько схаменутись,— то цього нема!