Маленький вітрячок, Увесь мов з кулачок, Помаленьку собі молов І житечко, й пшеницю, І всякую пашницю — Хто з чим би не прийшов. А біля його близько, На березі там низько, Великий млин стояв: О, той роботу іншу мав! Чи був він паровий, Або з турбіною — новий, А тільки млива мав то так! Було завізно,— боже як! Щодня підвод із зерном сила Край його дожидало, По одній не бувало! І борошна з нього возила Немало тая залізниця, Та паровая чарівниця По всіх світах! Величний страх — Був млин отой. Одного ж дня До вітрячка він Мову зняв: — Ну, братику-вітряче, Життя твоє собаче! Мізернеє! Крильцятами махаєш… Ну що собі за втіху маєш З таким життям?.. — Я знаю сам,— Одказує на теє вітрячок,— Що я малий, як робачок… Та що ж! Усякому своє! Твоя робота бучна — та й моє Те працювання не даремне: Дрібне воно, та тільки ревне! За працю ж ту подяку, певне, Складає бідний люд мені За те, що я служу йому, Як братові свойму, Дарма, що силоньки дрібні! До тебе доступу йому нема, А я і клуночок прийму, дарма! Є й люди (мовби вітрячки оті), Що роблять ділечко в житті Хоч тихо, помаленько, Не дивлячись на значного сусіда І не шукаючи бучного сліду!