Раз метелик мовив так:
— Шкода, мамо, моїх літ!
Полечу лиш я у світ.
Що ж отак тут пробувати
У кущах і не видати
Світа божого ніяк!
А таки ж бо я юнак!
Треба світа повидати
Та й себе десь показати.
Як мене побачать люди,
От-то втіхи з мене буде!
Бо таку хорошу вроду
Ще не бачили ізроду!
— Ох дитино,— каже мати,—
Що тобі про те гадати?
Світ — широкий, всього має…
Він хороший, та — зрадливий;
Хто в його бува щасливий,
Хто нещасний,— він не дбає!..
Краще ж одсторонь держатись,
В світ широкий не пускатись! —
Та шкода було вмовляти!
Хоч казала щиро мати,
Наш метелик не вважав,
Теї ради не приймав.
Він крилечка розправляв…
Полетів у путь простору!..
А якраз на тую пору
Юрба гучная людей,
І дорослих, і дітей,
На луку гулять прийшла
І забаву почала.
Діти бігають, стрибають,
Далі весело гукають:
— Ах, метелик!.. Подивіться!..
Ось він, ось він метушиться!
Та який же гарний, гожий,
Наче квітка, прехороший!
От якби його впіймати
І забрать собі до хати!—
Після втіхи, гуків, скоків
Заходились з усіх боків,—
І метелика зловили,
За крилечка ухопили!..
Уловили, роздивлялись,
Милувались, утішались!
За малу ж якусь годинку,
Впав метелик наш на спинку —
В його ніжки поламані…
А веселая юрба
По луці собі стриба.
За метелика не дбає,
Що на стежці там конає…
Лиш тоді він все збагнув,
Слово щире спом’янув:
— Правда,— мовив нещасливий,
— Світ хороший, та — зрадливий!..
