У нас Микола є, хлопчина, Отам в селі його хатина. Була собі в його й собачка, Тихенька Лиска неборачка. Така-то вже вдалась плохенька, Лагідна та смирненька. Микола вдачу тую знав І Лиску часто дратував. Бо все вона терпіла (Терпіти, бач, уміла!), Микола вломить калача Або смачного плескача І маслом ще його помаже Та Лисці здалека й покаже: — Цю-цю! Цю-цю!.. Ось на тобі! Бери, бери… бери собі! — Голодна Лиска прибіжить, Вертить хвостом та аж тремтить, Шматочка ласого бажає! Та хлопець руку одвертає, А потім знов за штуку цю: — Цю-цю! Цю-цю! Ось на, ось на!.. Бери, бери! — І знов спинатись догори Почне голодная собачка, Сердешна Лиска неборачка. І знов шматочка не здобуде, Лише свій голод більш розбуде. А хлопець дивиться, сміється, Як Лиска біля його в’ється. Так потішався наш хлопчина, Та сталась і йому причина! Одного разу так намучив Біднячку Лиску, так докучив Отим дражнінням, що вона (Якою силою, бог зна!) Як кинеться вже на Миколу, Звалила з ніг його додолу, Штанці новенькії порвала, До крові литку покусала І той шматочок одібрала! От вам і Лиска та плохенька! От і наука єсть гарненька! Що і плохого не займай, Не користай з його терпіння, Не уживай того дражніння — Бо є, й терпінню край!