Широким помахом крил дужих своїх Високо піднісся орел сизокрилий, Все вище та вище до хмар золотих, Та й хмари високі його не спинили. Злетів він над хмари й гукнув відтіля: «Гей, хто ще зо мною? до сонця полинем!» Та поклик могутній хоч чула земля, – Ніхто не озвався за кликом орлиним. А сам він ще вище тоді полетів, Аж поки зовсім од землі заховався; Він дихав повітрям надхмарних країв, На сонце дивився і в світлі купався. І рвався ще вище, але вже не міг: Не стало ні сили, ні крилам підпори. І смуток великий орел переміг, І тихо спустивсь на високії гори. Тоді зрозумів він, що син він землі, Що буде навіки до неї прикутий; Але його небо манило здалі, І вічно про його не міг він забути. І в час, як нудьга обгортала його, Як гидко ставало на землю дивитись, Летів він за хмари до сонця свого, Щоб ясним промінням на волі напитись. А втомлений — знову на землю сідав, На гору високу, край темної кручі, І другим створінням земним повідав Про небо, про сонце, про зорі блискучі.