— Лети собі на волю! З тебе клітки буде! — Сказали раз орлові добрі люди, Що роки довгії його держали В неволі темній, в тузі, у печалі. — Лети!..— І опинивсь орел на волі, На світлі ясному, у чистім полі. І озирнувсь навколо неборак. Побачив він лани знайомі, луг-байрак, Де в вільній розкоші кохався він колись, Де в того дуба кучері зеленії вились, Що був йому причалом по літанню, І часто так з’являвся в спогаданню!.. Орел побачив небо те безкрає, Куди тепер полинути він має, Свої в повітрі розпустивши крила — Надії, думки гордої вітрила. І стрепенув орел крилами знову, Хотів до хмар полинуть на розмову. Та ба! Занадто довго нудився в неволі! Зомліли крила. Згризли серця болі Колишню міць велику,— не ставало сили Туди летіть, куди було носили Орла колишні думоньки охочі; Осяйне світло сонцеве вражало очі, Що помарніли в сумнім полоні. І опустивсь орел понизині, Упав на дуб той кучерявий, рідний, Хотів насилу там зібратись, бідний! Та вже ж там інші, дужчії орли сиділи — Ні стану, ні журби його не зрозуміли, Знебулого — крилом з погордою одбили! Траплялось бачить вам орла такого? Ох, тяжко так дивитися на нього!