Сонет Останній усміх змерлої природи — Маленька квіточка гвоздичка процвіла І з листя в’ялого голівку підвела, Немов соромлячись своєї вроди. Малесенька! Навіщо процвітаєш? Навколо все у кольорах жалібних. Гарячих поцілунків не зазнаєш Коханця-сонця на устах жадібних. Змарніло все… Коли ж мандрівець дужий На тебе кине погляд свій байдужий, То тільки жаль в душі його проснеться… Нащо — коли краси доба минула — Та іскорка життя й краси свінула! То смерть зловісним усміхом сміється…