Поважна улицею йде юрба густая, Старії люди і громада молодая. Ідуть, ідуть усі у хвилях урочистих, В своїх бажаннях серця, пориваннях чистих. Поетові оддати «довг остатній» — Скористувати час отой придатній, Коли в остатню путь іде він з сього світу, Коли труну його, єдвабами оббиту, Із хати взявши, цілою юрбою, бучно, Із співами провадять пишно, гучно… І принесуть труну до смутної оселі, Тії холодної, довічної постелі; І речі залунають чулі, розмаїті, У перли красномовства штучного одіті; І на могилу гарнії вінки положуть. Чи шана ж та, чи ті вінки поможуть Тому, хто цілий вік болів душею, серцем І в землю ліг, утомлений тим герцем З байдужістю свого рідного люду, З котрого знять хотів сліпецькую полуду! Де ж перше ти була, юрба тепер прихильна, Від котрої гуде околиця могильна? Де ж ти була тоді, як, серцем одинокий, Поет величний твій у темряві глибокій Самотнього життя провадив дні тяжкії І сльози проливав за тебе ті гіркії!.. Де ви були, проречистії красномовці, Старі і молоді товариші письмовці, Тоді, як друг живий ваш прагнув слова, Палкого спочуття? Німіла ваша мова, Не заглушала — ні! — ворожого гукання, Догани дурнів, подлого клепання На душу чистую! Тоді пак ви мовчали — У серце друга більшої отрути доливали! Тепер згадали все життя його минуле, Тепер прилюдно ви сказали слово чуле!.. Ба!.. за вінок життя терновий всі співцеві Поклали на могилу ті вінки рожеві!