Два паниченьки моторні край воріт Роздивлялись на весілля через пліт, На весілля те мужицькеє просте, Розмовляючи про сеє та про те. «Чуєш, братику! — так перший промовляв, Що попереду стояв та пильнував.— Чуєш, бубни тут як весело гудуть! Бачиш, танці тут як втішливо ідуть! Тропака як хлопці шпарко, хвацько б’ють! Цокотять підківки жваво в молодиць, Мають стьонжки вкруг дівочих свіжих лиць! І веселістю найщиршою горять Очі всіх, промінням радісним блищать. Ех, їй-богу, єсть щасливий оцей гурт! Щастя справжнєє вживається отут… Невеликі в їх потреби — се дарма! Та зате в їх смутку нашого нема. Ми живем нехай в достатку, у добрі, Та од нас вони щасливші, далебі! Що з розкошів, що з достатку нам того? Світом нудимо, страждаєм од всього!» «Так-то так! — товариш другий одповів.— Та одно тобі сказати б я хотів! З сього гурту, мабуть, всякий би волів Помінятися хоть зараз на твій стан (Хай багацько, кажеш, має він доган!), Але ти не схочеш стать на місце їх: Кинуть «смуток», заживати їх «утіх»!» Стиха заздрісний од плоту одступивсь, Де на більшеє він щастя задививсь; До будинку ж свого «сумного» подавсь, До товариша чогось не озивавсь…