(З народного) Донечку матінка заміж оддала. Доня, прощаючись, в мами питала; — Мамо, голубонько, в гості до мене Будете ви та коли пак напевне? Буду, дитинонько! Ти ж моя утко! Тільки не можу сказати, як хутко. В гості тоді я до тебе прибуду, Та як отую новину здобуду, Що говорити сама із собою Станеш ти в хаті. Тоді я з тобою Хутко побачусь — приїду у гості; Вже потурбую старі свої кості! — Мамо, лебідонько! Господь із вами! Що ж за причинонька б сталась над нами В нашій хатині?.. Хіба б заболіла. Чи пак зовсім би я збожеволіла, Стала б якоюсь неначе дурною,— Щоб говорила сама я з собою! — Вже ж там побачиш сама, чи дурніша Чи, може, станеш якась розумніша. Тільки ж мене к собі жди того года. Лиш як настане отая пригода! Дивом-дивується смутная доня, Що за чудная їй сужена доля? Отже прийшла так весна і другая, Має дитину дочка молодая. Ранком же якось дитя сповиває — Так-то до нього гуде-промовляє! Дивиться тільки на неї дитятко, Те нерозумне мале немовлятко; Та молодиця на розум багата: Знай розмовля — розлягається хата!.. Гульк! Аж матуся стоїть коло печі, Доню свою так торкає за плечі: — Що, моя доню, збулася надія? Отже, казала тобі, що тоді я В хаті веселій побачусь з тобою, Як заговориш сама ти з собою!..