У пані свинка годувалась. Ох, тож-то в роскоші кохалась! В догодонці такій Жила в маєтку, у якій Живе не кожная безрога. Отож Настусенька небога, Служниця паніна, щораз Носила свинці тій запас. А ще до того, що на плечах Та в цебри Настя доношала, Сама ще свинка походжала Та всячину собі збирала. Вже так — що зналася на речах!.. Тим часом трапилася штучка, Якої свинка не вживала, Відколи в пані пробувала. (Правдива вийшла «закарлючка»!). Якось до столу щось такеє Страшенно добреє, смачнеє З мигдалів кухар готував. Обрав мигдалі й наскидав Лушпин додолу він чимало — Притому ж, звісно, що упало Штук кілька й зерняток самих. «Ану ж отеє на сміх З лушпинням і мигдалі вкупці Оддам годованці-голубці!» — Про свинку Настя так міркує, Так, прибираючи, кепкує, Докупи ж зернята змела, В хлівець до свинки однесла. Звичайно, свинка — уминає! А Настя, стоячи, й питає: — Ну, чушко, дякуєш мені За тії зернята смачні? Чи не гостинця ж ниньки мала? — А свинка плямкає помалу: — Чекай-но, розжую, То й думку вимовлю свою! Ну от же! Як тобі сказати? Чи правду щирую мовляти? — Авжеж не як! Звичайно так: По щирості кажи! — Так знаєш, Насте, що: біжи Та жолудів, як вчора, мені дай! От то поживок, просто рай! — А, на тебе нещастя! — Мовляє свинці Настя.— Мигдалі ти на жолуді міняєш? — Ет, говори що знаєш! А я тобі скажу слова давніші, Бо те одно, що більші, Та таки й смачніші! Як іншого «знавця» по щирості спитаєш, То одповідь таку частесенько спіткаєш.