Все это было бы смешно, Когда бы не было так грустно!.. Милий милу пригортає, А вона його питає: «Розкажи мені, кого ти Щонайперше покохав?» «Ет, дурниця… Я не знав Ще тоді тії пишноти У правдивому коханню, У духовному єднанню! То була пуста пригода!.. Двадцять два лиш мав я года, Вусом первісним пишався, Був тоді я ще студент; Ну, і трапився той мент. Літом дома я втішався, Покоївочку гарненьку Цілував якусь дурненьку…» «А тоді, як одружився, Як з панянкою женився, Чи ж не взнав душі єднання, Щастя справжнього й тоді?» «А!.. Жадання молоді Та жаги палке буяння!.. Тільки тіло втіху мало, Про свою загоду дбало…» «Ну, а в той час, в ту годину, Як покинув ту дружину (І діток, здається, троє?) Та за іншою пішов?» «Пекло я тоді знайшов! Вороги були ми двоє! Не жили ми, а страждали… Ні, єднання душ не мали! Ти, єдина ти вказала Рай душі моїй і вклала В серце пільгу, в розум скарби, Одчинила небеса! Тільки ся твоя краса Всі загоїть серця карби; Се — правдивеє кохання, Серця й думки поєднання! Ну, чого ж, моя кохана, Зірко ясная, бажана, Загадалась ти? Від чого Посмутнів так погляд твій?» «Я гадаю, друже мій: Як тобі кохання сього Стане досить, в дальшій хвилі Що ти скажеш п’ятій милій?…»