Дружинонько мила! Не хочу тобі я Перечити в справах твоїх, Та тільки єсть певна у мене надія, Що слів не одвернеш моїх, Порад у дрібнотах, моя ж ти пташино! От бачиш, наприклад, недавно якось Я бачив: служниця з села, та Горпина, Сиділа з тобою рядком…Те здалось Мені не до ладу… Звичайно,нехай: Єднання з народом – ця річ не псує… Та треба, голубко, зважать на звичай: Ніяково, серце моє! Або хоч би й це, моя рибочко мила: Обідав у нас хтось чужий… Видимую ж прикрість ти гостю вчинила: Крививсь він на вбір твій чудний… Народне убрання – це річ пречудесна! Тут навіть і думка хорошая єсть… Ну, що ж, отак дома – тепер у нас весна – Чому не зробити убранню ту честь? Це добре часами, убір той сільський, І так закраша він обличчя твоє!.. Та треба зважати, як хтось є чужий: Ніяково, серце моє! Та й мова синочка теж трохи клопоче Мене, як на їй я спинюсь… Звичайно, мале ще й навчиться, як схоче, По-всякому – тим не журюсь… Скажу: навіть мило, як теє малятко Народную пісеньку втішно співа, Чи казку про вову прокаже, зайчатко, Чи татком пестливо мене назива; А все ж воно якось здається чудним!.. Між людьми у вуха неначебто б’є… Бо знаєш: вважають у нас те смішним… Ніяково, серце моє!