А я його чекав, хоч знати, коли він прийде, ще не знав… Поміж садів біліли хати, грав коропами мутен став… Ілля, проїхавши горою, кілка вогненного забив і хмар густою бородою пів-обрію відгородив… І заходився гарцювати – і тут, і там, і навкруги. І заходились малювати по сивих спинах батоги… Вони не слухалися – хмари. Вони ставали на диби. Вони, що вдень були отари, кришили іскрами лоби… І задкували, й хитрували, шукали, як би утекти… Вони свічками уставали, згинали, наче лук, хребти… Та він упорався із ними і, натягнувши поводи, сипнув дощинами рясними і на поля і на сади. Та натоптав грушеву люльку міцним домашнім тютюном і, до землі простягши руку, він посміхнувсь, як агроном…