Аж до очей хустини, як хмарини, пухкі й легкі біліють просто неба і бджоли цяточками золотими (квітки, та й годі!). Нене дорога, ходім до них: мо’, нас до танцю візьмуть, бо хочеться злетіти над землею, бо серце прагне музики; хай тіло у річці ритму легко попливе! Ходімо, рідна… Кажеш: не дівчата, а вишні то… Це ті, що в нас з-під вікон втекли шукати волі і весни (хіба у нас були для них неволі?), а вернуться аж десь посеред літа в рум’яних спілих ягід?.. Коли так, піду за ними он отим струмочком, що медом пахне, молоком і глеєм, відлунює дитячими роками, коли мені співала сумно ти: Ой вишенько, та черешенько, чом ягід не родиш, чом ягід не родиш? А з-під тої черешеньки вода протікає, вода протікає. Ой там козак молодесенький коня напуває, коня напуває. – Ой не пий, коню, та оцюю воду, це ж вода холодна, це ж вода хододна. – Ой як мені та її не пити, як вона солона, як вона солона? А й справді, он стоїть одна самотньо і хилиться. Впаде сторч головою в кошлатий вітер спеки і дощів, що розметає цвіт у її недовгий і прирече сердешну на сирітство. У неї є провина: як росла, як виросла, як вірно полюбила! …І до очей – не хустка, а муар… За хвилею Печора хвилю котить…