Візьміть мене, ліси, – а місця досить, – не вріжу гілку, не зламаю кущ, гарячим листям спалахну під осінь, вдихну в людей замрію диких пущ. Притрусить теплим снігом нас на зиму, сповзе відлига на корі льодком, а дітям в сни синітиме ожина, і даль махне березовим крилом… Візьміть мене, степи, де пшеницями крайнебо вітер лагідно торка, де з маминими ніжними руками пригладить чуба вітрова рука; де батоги петрові на обніжку синіють, наче очі малюків; де праця й пісня ходять впереміжку поміж садів, неначе берегів… Візьміть мене, річки. На ваші хвилі хай ляжуть думи чесні, як вінки, і просто неба, тихі, просвітлілі, пливуть, мої продовживши роки… Візьміть мене, країв дитячих обрій, казок далеких крила голубі, бо все, що в серці виплекав я доброго, належить вам. А зле – я взяв собі…