Йосип Бухбіндер Де річка Німан крутить млин старий, Вогонь у кузні Йосипа горить. Не борода у коваля, а піч, А серце – мов залізо на вогні. А кузня древня, наче сам коваль, Дрижить уся, як вітер завива. До ночі сипле в кузні іскри горн, На стінах витанцьовує вогонь. В свого життя пекучому вогні Кує коваль на пана цілі дні. Підковуючи пану рисака, Додолу Йосип очі опуска. І думає щоденно над вогнем: “Чи ж власну долю дожену конем?” Як сходить сонце – вже у кузні він, І кришить тушу на ковадлі дзвін. У небі сонце починає день – Коваль про нього сповіща людей. Сьогодні крига Німаном зійшла – В рибалок буде здобич немала. На березі народу тьмуща тьма: Весна свої вітрила підійма. І, повна світла, щастя і тепла, З новим життям нова весна прийшла Й лишилась. Німан хвилі гне круті, Схід сонця й захід – наче золоті. І Йосипа до річки шлях веде, А там людей! – за обрії гуде. І раптом бачить: вершник вдалині, Немов зоря, в казковому вбранні. Націлений вперед, немов стріла, Тяжку дорогу легко він дола, Летить, минаючи заплави, він… Спіткнувся раптом біля річки кінь. Йде Йосип, не вагаючись, навстріч, Із вершником заводить чемну річ: – Чи коваля не признаєш в мені? Вік серце гартував я на вогні, Ти придивись до ковалевих рук – Як вугіль, чорні і тверді, як брук. – Оглянув пильно вершника коваль, Попробував меча – чи добра сталь? І зрозумів, чому спіткнувся кінь, – Йому не вистачило двох підків. І каже Йосип вершнику тоді: – Мій двір і кузня поруч, при воді. Ще жевріє вогонь у кузні тій, Підемо та роздмухаєм мерщій. Хутчіш до мене в кузню завернім – Я в ній чекав на тебе стільки днів; Є дві підкови в мене – далебі, Від серця подарую я тобі. Ти нам сюди нове життя привів. Попереду ж багато ще боїв. Візьми їх, мого серця теплоту, – Із чорних рук роботу золоту. – Ковадло дзвонить, сипле іскри горн, Під вершником басує кінь-вогонь, Аж гнеться під копитами земля… І Йосип їхню путь благословля.