1 Гуркотіло Чумацьким Шляхом, пересміювалось блискавицями – заніміла земля від жаху, поховалися хорі й ниці. Танцювали громи, як прадіди, повертаючись із походу, над толоками, над левадами, над стежками роду й народу. Танцювали, не жартували – із-під крил вогні розсипали… 2 Сад переміг суховії: зливи діждався. Чорні пеньки, його діти, підуть в минуле, вмиті озоним дощем і причесані вправно, як і належить покійним, гребінкою зливи… Сходяться рештки вцілілих… Як вчора, суворі (справжні солдати бувають по битві такими); мовчки проходять повз мертвих… Прийдешнє їм поросте в головах буйним зіллям… Значить, страждав недаремно, кликав рабів під знамена (той, хто під прапор приходить – з рабства виходить; хто переклав страх покори – пізнає майбутнє у боротьби неминучій демонів і стихій). Зеачить, було свідомим: “доброві зло передує”. І пам’ятливим, що зло – не предтеча любові (перше – злочинне уже при своєму зачатті; друге – часто міняє ексаз на сонливість)… Вийшов і став… А ніч вже давно поминула, і сторона піднімається чиста з гречаного цвіту…