Не пролетіли, не пройшли вони, не загубились у мирській безодні ні ті, що за межею давнини, ні ці, що стали на межу сьогодні… Це ж точно так, неначе хлопчаки в заводія зібралися пограти: шука рука товариша руки, сплітають пальці вузлуваті грати… Веде найбільший… Круто заверта, гне з тіл живих собі підвладні дуги… У нього є соратники й мета, а в пружних м’язах молода напруга… А замика найменший… Дрибуля, ковта повітря ротом скільки сили, аж крутиться в ногах йому земля, аж в’яжуться йому на шиї жили… Але і в нього є мета своя: рукою найсильнішою дістати – і він через не можу набавля, як інші вже не можуть набавляти… Серединка – хитрує… Се чи те, їй байдуже до того і до того: у коло заводій не заведе – нагода посміятись буде з нього… А заводій лютує… Ще одне зусилля – і упреться він ногою, навколо себе дуги крутоне, розсипле, мов курчаток, за собою… Найменшому цього не знати… Не утримавишсь, летить сторч головою… Отак усе кінчається… Уже ті хлопчаки давно повиростали, а наша пам’ять нам не береже ні день – коли, ні місце – де стояли… Що час і місце?.. Згадувать дарма… До слова пригадав… Та це миттєве… Як днів змарнованих у нас нема, то незмарновані, – питаю, – де ви?..