Зима ще тільки пред’явля права на володіння небом і землею, іще не засіва, а посіва, а я стою між осінню і нею. Кого у провожаті з них візьму, і хто із них мою дорогу знає?.. Мені киває осінь на зиму, Зима ж на осінь знову навертає… ……………………………………… А потім йшли, долаючи сльоту, Пірнали у дощі, як у безодні. Збирали і гриби, і тумани, і вогнище в ярузі розкладали, і виглядали друзів з далини, і потім всеньку ніч їх проводжали. Та ось нарешті стали на межі, яку судилось перейти одному… І жаль зиму: ми з нею не чужі – обоє мерзли в піджачку чужому. Коли були молодші, – по війні, – і заливали ковзанку від школи аж під місток, а ще вона мені не заступала співу птиць ніколи, завжди казала: – Вдарився грудьми червоними снігур об мерзлу землю, біжи додому і його візьми в селянську хату бідну, але теплу. А то, бувало, раптом натякне, що березіль уже не за горами, і проведе до пролісків мене лиш їй одній відомими стежками. Було, звичайно, й снігу намете, що й шапку в ній загубить наша хата… То все уже минуле, а проте – людина тільки пам’яттю багата. А з нею через мрію до мети топтать дорогу надійніше завше. Стоять обоє… Час мені іти – один піду, на згадку пам’ять взявши…