– Княже Всеволоде орлій! Чи думаєш ти здалека прилетіти до Києва батьків золотий престол раменами покріпити? Твої весла можуть легко розкропити Волгу-море, а шоломи – Дін вилляти! Мали б, княже, за тобою невільницю по ногаті, невільника – по різані. Можеш ти на суходолі стрілять стрілами живими – Глібовими синами! – Ви, буй Рюриче й Давиде! Чи то вояки не ваші шоломами золотими плавали в крові ворожій? Чи не ваша то дружина рикає, неначе тури, котрих шаблі гартовані доткнулися лезом гострим й полишили щемні рани на їх шиях велетенських серед поля чужинського? Уступіть, брати, в стремена, у стремена золочені за долини й гори руські, за скривджену землю Руську і за рани непогойні Ігореві, хороброго сина Святослава! – Ярославе Осмомисле, галичанський газдо! На престолі золотому високо піднісшись, підпер гори ти Угорські своїми полками, заступивши королеві дорогу в долини; зачинив ти на Дунаї на замок ворота; верагючи поза хмари важезне каміння, по Дунай суди рядуєш; твої грози потоками течуть у долини; відчиняєш ти ворота Києву в сусіди; від престолу золотого мечеш гострі стріли у чужину султанівську! Непохибно, газдо, стріляй Кончака-погана, гидкого злодюжку, за долини й гори руські, за всю землю Руську і за рани непогойні Ігореві, хороброго сина Святослава! – А ви, мужній буй Романе, відважний Мстиславе! Ваші помисли хоробрі прикрашають розум і скеровують когорти на подвиги славні! Ви, як соколи, з-під сонця падаєте раптом на ворогів, засліпивши їх блиском шоломів, завезених од латинців. Литва, гунни і ятвязи, половці й дремели до сьогодні пам’ятають, як тікали полем і як, списи погубивши, підклоняли чуби свої під ваші булати! …Уже Ігореві в полі сонце-світ померкло. Не перед добром дерева осипають листя. І по Русі і по Сулі здались городища. Вже ніколи не воскреснуть Ігоря звитяжці. Тебе Дін, Романе, кличе і князів з тобою пошукати перемоги. Пане-князю, Ольговичі вже стали до бою… – Три Мстиславичі, а з ними Всеволод з Інгваром – великого гнізда діти! Хіба ж ви не правом переможців собі владу у спадок дістали? Чи ж в пригоді вам сьогодні золоті шоломи і щити й сулині лядські? Загородіть полю стрілами ворота за долини й гори руські, за всю землю Руську і за рани непогойні Ігореві, хороброго сина Святослава! – Уже Сула сріброструнна не тече під Переяслав, а Двіна між болотами тече ордам половецьким під поганські їхні згуки. Один лише син Васильків, Ізяслав, в бою мечами о шоломи литовськії подзвонив бенкет кривавий й погубив Всеслава славу під черленими щитами від литвинського меча. Коли кров траву омила, він заплакав: “Княже, птиці одягли твою дружину чорними крильми, а звірі полизали кров її!” Не було побіля нього межи воїв братів рідних – Всеволода й Брячислава. І його душа-перлина розлучилась тихо з тілом, наче випала на землю із разочка золотого намистина дорога. Не почути більше сміху, не зустріти веселощів – сурмлять сурми городенські… – Ярославе! І ви, внуки славного колись Всеслава! Прихиліть свої знамена, киньте мечі пощерблені – ви не годні слави дідів, бо своїми крамолами стежку топчете поганим половцям на землю Руську, випестувану Всеславом, що посіяли, те й жніте під ярмигою чужинців – в половецькому ярмі!