Коли ми буваємо вдвох (хай буває це дуже рідко), коли я своїми пальцями обіймаю пальці твої (перехожі, напевне, заздрять: на всю вулицю перша пара, що і досі ходять, побратавшись, за руки, як у двадцять років), я вичікую чогось завжди. Ось хоч чи оце: пам’ятаєш, як спочатку йшли під гору, довго й ковзько ішли, а потім повернули по праву руку, і не встиг я нічого сказати, як мене перебила ти: – Перейдімо на той бік скорше, – і оглянулася, і все… Боже милий, чи ж чоловікам зрозуміти жіночий такт?!