Ти йшов до мене з глибини віків, виносячи з катівень чорні рани, і підлий морок в закутках тремтів, і падали в кривавий пил тирани… Ти йшов… Горіла в полі ковила, і ніч ховала зойки самогубства… Тебе сама історія вела крізь тисячі повстань і страт до людства. Цілющої напитись припадав до Темзи, Ельби, висохлої Стугни, аж поки на століття чорний дах сипнув громи Паризької Комуни… В крові повстанців прапор твій зника, немов жарини, попелища й бризки… Рядками “Капіталу” ти шукав Ульянова з далекого Симбірська… Я знаю ті шукання: за селом, моїм селом, від давнини похилим, вкраїнське небо голубим крилом трусило сніг потьомкінцю в могилу… Він не дійшов. Сльозою полини степи синам солили солонцями… В сімнадцятім ішли його сини по світу революції синами!.. Вони для себе міді не лили, не мріяли про тонні п’єдестали, бо знали добре, як землі болить, з якою тричі за життя вмирали!.. А коли труп в заметах синіх чах і зорі облітали, наче квітки, – до них схилялась постать Ілліча, щоб на життя тебе благословити… Ти йшов до мене, і сьогодні ти ідеш туди, де морок і в’язниці, – і падає первоцвіт з висоти, і сяють людям голубі зірниці…