Мамо, було, покличеш, казку почнеш казати, доленьку світлу зичиш, років життя багато. Зір одвести не смію: казка – моя утіха… Знаєш ти все і вмієш, бачила щастя й лихо… Мамо, долоні милі в праці важкій згрубіли, зморшки чоло покрили, коси не чорні – білі… Чомусь ніколи тільки сліз я твоїх не бачив… Шибки торкнеться гілка, стукає хтось неначе. Може, до мене мати вечором йде імлистим – очі осяють хату, рідні, як совість, чисті… Може… даремно ждати в гості тебе, єдину: Дивиться сумно мати з картки на сина…