Лише ти мене повік не зрадиш, залишишся у мені назавжди і тепер, коли іду землею, і тоді, як в землю перейду… Зарида дружина над могилою, спогади перебере товариш, а соратники по грудці глини у могилу кинуть – й підуть геть: самота – чекатиме дружину, поминальна чарка – друга ждатиме, а соратників – покличуть справи, бо – “живому думать про живе”… Тільки ти одна це зрозумієш. І коли замкнеться знову коло, не моє, а іншого, другого, що свою цигарку допалив, – ти розкраєш надмогильну тишу, заячиш жіночою печаллю і моїй могилі нагадаєш про людей.