Світ весь загинув… Боюсь і сміюсь, бо горе тим, що, знаючи про горе, його солодким щастям нарекли і віхою позначили: “Се гавань…” Світ весь заснув. Та тільки – як заснув? Впаде і не розіб’ється… Не пада… Ходи побіля них, душе моя, і стережися, щоб не спотикнутись… Пішла по ліву руку. Що ступне, то й на гаддя наступить; і не скрикне повзуче, а підхопиться й тіка, і плаче, і голосить, як людина: “Чи ж хотіло, щоб на мене ти отак необережно наступила і стала на межі гріха і зла, причиною мого нещастя стала…” Агей, стривай! Куди ж це ти? Вкуси або хоч укусити спокусися і тут-таки ось гріх мій накажи, позбавивши мене гіркої ноші!.. “Ой, не проси… Мені не випаде переступать закони і присяги не знехтую гадючої… Весь вік оберігаю білий сон козулі…” Ступила далі – у густій траві замиготіли, як долоньки, вуха, кольнуло біля серця: “Зачекай, не наступи, людино, на вовчицю!” …Химера, не інакше. Із-під ніг схопилася вовчиця і, забувши холодний серпик місяця лизнуть, помчала коням сповіщать про зайду… У сірій тирсі коней табуни, ні вожая над ними, ні нагайки, зате аж до землі із чорних грив звисають гнізда птахів, мов колиски… Світ весь заснув… Сміюся і боюсь, сміюся, що свободою неволя світ зав’язала свій, і хоч умри, невільно навіть гріх спокутувати… Пішла по праву руку… Дощ плачів омив сліди важкого переходу: ридали коні, плакали вовки, козулі й змії сумно голосили, що їх звичаїв не перейняла, що не навчилась в них сторожко жити та ближнього про горе сповіщать, а дальнього утримать від спокуси… Вже антисвіт позаду… Йде собі, присяде на хвилину відпочити, подумати (приміром, отаке: сміх – найкоротша до плачу дорога)… Уже і Слобожанщину мина, наслухалась мадярів і австрійців, і сонце вже підбилося… Аж ось – містечко тихе, наче Переяслав, у котрому давно колись жила… Міст ланцюгами швидко опустили, припрошують за браму увійти і розділити з ними хліба-солі… Біленькі хати, призьби голубі, високі вікна, чепурні майдани, старі діди, веселі юнаки і лагідні привітні молодиці б’ють низько чолами: “Ходи до нас, у нас і поїси, і відпочинеш, а потім ми послухаєм тебе, а ти почуєш наші заповіти”. Ще інші перепрошують: “Нехай до нас загляне. В нас вода холодна і білі полотняні рушники в червоно-чорних роздумах мережок”. А треті радяться: “А що, коли до нас її, сусіде, запросити, щоб прісняків накласти у сакви і дати на дорогу наші книги”. Ще інші кажуть: “Що не говоріть, а як їй самому свою забути, як не посидіть з нашими дітьми, послухати, коли вони співають”. …До всіх заглянула… Оце – боги! Не знайдеш ні раба між них, ні пана. Немає навіть бога… І нема під брамою міського кладовища, а мій господар смертний як-не-як і має він колись іще вмирати чи, як говорять люди, перейти землі – написано – лише у землю. Чого ж мені противитись, коли він сам обрав для себе добровільно стежу тернову?.. А вона веде у коло смертних, як і всі дороги… Пішла, як стежка слалась – до палат… Музики, вина і тічки веселі, співаючи, вдивлялась в дзеркала, п’яніли, позіхали і потому в покої розливались… У кутку скидали дорогу монаршу одіж, любили покоївок… Неважка ти для верховних, шапко Мономаха… Облишмо цих… Ходімо на майдан. А на майдані все перемішалось: любов, розпуста, ярмарок, брехня вжилися навсевік під сіряками. Їдять на стайні і на стайні б’ють, народжують, вмирають, зачиняють, за добре платять злом, а за добро ллють із цебра на голову помиї… Заглянула з майдану прямо в храм. Тут все таке уроче і богове, мов ще сьогодні був у ньому бог і слово тут злаишив, як виходив. Та й тут, як у палатах, хоч престол не в золоті, не в дзеркалах… Як нори від нього двері ув усі боки замикані замками-гаманцями. А батюшка на біблію святу перегортає – в гамані тугому перебира срібляники перстом і прихожан, як баранів, рахує… Вони ж собі торгуються і п’ють, як віддають поклони щонайнижчі, і крадуть, і гребуть все до кишень, як вовк до лісу із кошари тягне… Світ весь заснув… Боюся і сміюсь, бо горе тим, що, знаючи про горе, його солодким щастям нарекли і віхою позначили: “Се – гавань”. Світ весь заснув… Та тільки – як заснув? Впаде і не розіб’ється… Не пада… Ходи побіля них, душе моя, ходи… Прокинемось під Кавраями…