То не сорочий галас у небі – на вороних Кончак із Гзаком слідами Ігоря копитять лунко. Все причаїлось, наче пропало: мовчать сороки й гайвороння, лиш полоз поповзом повзе по тирсі. Князя на стежку дятли наводять, а солов’їні рулаки радо в калинах воленьку вольну віщують… Ось тоді й каже Гзак Кончакові: “Коли вже близько гніздечка сокіл, то хоч соколича його забиймо”. На що Кончак, мов не почувши, йому відказує: “Коли вже сокіл утік на волю, то треба дбати нам, щоб соколя він не взяв з собою; сплетімо, хане, путо надійне – дівчину красную вкиньмо до клітки…” Відповідає Гзак Кончакові: “То – добре путо, але я певен, як соколенку підкинуть дівчину, то позбиткуєм – ані сокольця, ані дівиці у нас не буде ще й повиколюють нам очі птиці у полі ріднім у Половецькім…”