Присвята Тут все з дитинства серцеві знайоме. Все, як було колись, воно моє, але між брів лягла тривожна втома, та, що літами мудрість додає. Поволі хвилю сизий став колише, в садах біліють теплі стіни хат, і не лякає вечорову тишу мрійлива пісня хлопців і дівчат… Про що мені ви шумите сьогодні, стрункі тополі й горді ясени?.. Пасуться коні ген на оболоні, як паслися колись після війни, і палять ватру пастушки ночами, і вітер дим поволі підійма…. Хіба про те, що вже мене між вами, жалій чи ні, а вже таки нема… Нехай і так… Та, спогадом зігріте, тепліє серце, й радісно мені, що половіє знову в полі жито, що родяться тут діти і пісні… Нехай і так… Та радісно на серці, що не стачає хліба і води, й при зустрічі веселі односельці запрошують: провідати зайди… Пролог Нехай за обрій нас дороги зовуть, ведуть, на крилах мчать – але на батьківські пороги судилось нам із них вертать… Нехай бентежить серце мрія, – бентего, серце нам зігрій! – та рідна мати обігріє теплом іще не знаних мрій! Хай кожна думка, кожен атом нас на майбутнє націля! Якщо земля – всьому початок, вона й вінець всьому – земля!.. Частина перша С и н Оце нарешті від гостей вдалося втекти сьогодні в поле… Скільки ж це минуло літ відтоді, як з Данилом орали під буряк ми восени і, задрімавши, в лісосмугу влізли? (Іде поволі). А ось і місце те… Ого які у небо клени вигнались! Щоправда, помітно, що підсажені пізніш. (Задумався). …То наша була таємниця. Молилися спочатку, щоб зима скоріше впала, наче дітлахи батьків чекають з міста, щоб гостинці під ліжник поховати в кулачки. Але найгірше трапилось весною: за днями дні збігали, незабаром уже й у поле виїде бригада, а в нас, хоч плач, а саджанців нема… То наша була друга таємниця… (Щось думає). А втім, я ж сьогодні ще не знаю, де він і як зумів їх роздобуть… А третя наша спільна таємниця була… Ні-ні!.. Не смію те чіпати, що сам одрізав, мов окраєць хліба, від чого сам на віки вічні зрікся, що бур’яном високим поросло. (Тихесенько співає). Ой чий то кінь стоїть, шовкова гривонька-а? Ой сподобалася, ой сподобалася козаку дівчина… Не так та дівчина, як біле личенько. Подай же, дівчино, подай же, гордая, на коня рученьку… (Сідає у задумі на межу). Стривай! Таємне стало нетаємним: та це ж вона для того пристаралась, а виручила вже відтак й мене… Спасибі тобі, ластівко, спасибі! (Устав, дістав цигарку, повагом пішов далі). Таж скільки ж це не був я тут?.. Ага, ось восени мине дванадцять років, третина тобто тих, що вже прожив… А чи прожив?.. П’ятнадцять в школу бігав, псував батькам, собі і людям нерви, ще рік гуляв – казали мати, – пас дівочу череду. (Посміхнувшись). О, в мене мати як скажуть слово – наче цвях заб’ють у місце найболючіше… Потому на трактор пряма з курсів… Перший рік я плакав, бригадир – ходив, як хмара, але мовчав і навіть не повчав – і добре ото діяв… Треба буде провідати його у вихідний, як сам не зайде якось випадково… Здалеку чути г о л о с. Г о л о с А я його по всіх кутках шукав та й думаю: дай вигляну у поле, як там і що там? Аж і він ось де. Хіба – що, синку, тягне? З’являється б а т ь к о. С и н Тягне, тату, а може, й ні, а просто відпочить так закортіло вдома на природі… І від гостей… Б а т ь к о Таке ото сказав! Відпочивають у саду на лавці або найкраще влітку – на ставку. (Щось роздивляється). Дивись, з пшениці вибігли, і стали, і голубіють на межі – які! С и н А й справді, гарні дзьобики… Б а т ь к о Отямся! Хіба не признаєш уже сокирок? А он – волошки, а ще трохи далі – оті, оті, – біліє гадай-зілля, а там горошок в’ється, а будяк, як парубок з джмелями-хлопчаками, бундючиться червоно на межі: – Що, заздрите мені?.. То заздріть-заздріть, я тут господар, тут моє князівство, на перехресті сорока вітрів! Дивляться: син на батька, батько на сина. Що, сину? Говорити красно батько почав? Син посміхається. А хочеш, піділлєм гіркого й розбавимо. Іде поволеньки і син за ним. Ти не пішов – утік із хати в поле… Мабуть, голос крові прокинувся у серці. С и н Ви про що? Б а т ь к о Про г о л о с крові… Що, не чув, не знаєш а чи не хочеш… От у тебе взимку ми гостювали з матір’ю… Свати, товариші твої (чи як їх звати) і подруга невістки підпили й співати заходилися… Співали і тих, і інших… Ти сидів глухий, хоч до пісень ізмалечку завзятий; вискакував на кухню, покурить на коридор виходив, сина бавив, бо він злякався галасу того. Аж поки я свою не заспівав. (Співає). Та ой пий, коню, та оцюю воду, це ж вода холодна… це ж вода холодна… Та ой як мені та її пити, як вона солона, як вона солона… Пригадуєш?.. Ти сів навпроти мене, очима потеплів і ворушив чогось нервово пальцями. С и н Ви, тату, ще маєте сказати щось? Б а т ь к о Атож, я і кажу, що ти утік у поле шукати роду нашого стежки, та чи знайшов, іще цього не знаю, бо все мина. І хоч не пропада ніщо без сліду, а твоє вже… С и н Батьку! Б а т ь к о За далями уже, за туманами, неначе казка, вигляне й зника, щоб знову принагідно подражнити, полоскотати серце чи п’яту, залежно, що ще піддається. С и н Батьку! Ну що це з вами коїться? Чого, за що мене ви хочете прогнати ізвідціля?.. Чи я чим завинив, а чи моя дружина… Б а т ь к о Сину, сину! Хоч не кричи, бо добре видно й так – дурний єси… І мав би я журитись твоїй простоті вбогій, але ж ні: почав тебе, немов малого, вчити, що то за квіти… В місті ти навчивсь заптувать лише ціну базарну у тих, що знають їм лише ціну… Хоч закурили дай за цю науку. Син дістає цигарку. Тепер пригадуй ще: оце – пшениця, а жито покажу тобі опісля – воно гінкіше й зеленню темніш… А втім, для чого це усе тобі – відпустку відгуляєш і поїдеш від матері і батька… А від жита втечеш, не сердься, сину, й поготів… С и н А може, й ні… Чого тікати маю. Поїду просто, як сюди приїхав: і там робота є, і є батьки, і, врешті, є обов’язок… Б а т ь к о То – правда, і там потрібні люди… Уважай, що зіпсувавсь на старість мій характер, але покращала у нас земля і люди… Ідуть мовчки. Кожен думає щось своє. Зникають. Частина друга Хата у саду. Чистий двір. М а т и й н е в і с т к а пораються у дворі. Н е в і с т к а І що таке з ним коїться, не можу я, мамо, зрозуміти далебі: за вікнами сіріти починає – вже й прокидається; як череда стовпом пилюку на дорозі здійме – у поле поспіша… Вже навіть сина забув і поміча лиш уночі, коли малий розплачеться.. М а т и Але хоч устає тобі допомагати? Н е в і с т к а Таж тільки він його забавить може. Пошепче щось, полюля, погойда, до щічечки притулиться щокою, переповиє, аж сопе малий від задоволення. М а т и О, то прикмета, – якщо сопе, – іще покійна мати казали так, – то виросте козак батькам на втіху і на гордість людям. Н е в і с т к а Коли ще буде втіха, та, коли гордитимуться ним, а ось тепера у мене, мамо, дуже мало втіхи: є чоловік… А де він – є?.. Нема. Побіг у поле. Ходить, землю нюха, до тракторів унадився… Уже приходить, як з роботи, у мастилі… Ти, – каже, – знаєш, я їм носа втер. Регулювати клапани Данило почав та й насміхається: ось він, механік з міста, наш у дошку хлопець, – кажу без перебільшення я, – вас, мої шановні, як вовків, боїться… Так я його за поперек узяв та у вагончик, на кілочок двері із цього боку, звісно, зачинив… М а т и Він і Данило – із дитинства друзі, точніше, друзями були… У місті чи дружить він із ким тепер так само, як з Данилом? Н е в і с т к а Атож, напевно, є з ким чарку випити, на полювання увосени тікати від сім’ї; ба навіть двічі дичину додому в позаминулім році принесли. М а т и Та що ти, дочко! Він же в нас боїться, як ріжуть навіть курку… То вони у котрогось мисливця відкупили, аби не повертатись впорожні… Ось прийде, заходися щось зрізать – побачиш, як до саду утече. Н е в і с т к а Якщо тікати буде, так у поле… М а т и Чи не ревнуєш, дочко, ти його до походеньок у свою бригаду? Він в полі виріс. Там стежина кожна і кожна бадилинка й колосок – для нього щира мова і розмова. З’являється б а т ь к о. Він пильно прислухається до їхньої розмови. Н е в і с т к а Ні, не кажіть цього… Він відпочить сюди приїхав… Де ж той відпочинок?.. П’ятнадцять днів уже, як ми у вас. В кіно сходили раз та двічі в школу, бо вперше на застали отого учителя, з котрого добре воду поповарив, ще бувши школярем… Як стрілися – поручкавсь і сміється: “Моя домашня вчителька тепер мене перевиховує щоденно”. М а т и Отож тобі я і про це кажу, що він тут виріс, тут стежина кожна, людина кожна, кожен колосок – для нього щира мова і розмова. Б а т ь к о І хліб і сіль. А коли вже на те пішло, то, дочко, мабуть, більше – ноша, котру людина все життя несе, аж поки зможе дітям передати, заздалегідь упевнившись, що їм вона не для забави… Входить с и н. С и н Тату! Тату! Розмову маю з вами… Б а т ь к о То пішли, не будемо отут їм заважати. М а т и Та будьте вже… Ми підемо собі. Щось на обід варити треба… Їсти обоє ж не відмовитесь?.. Б а т ь к о Нема дурненьких відмовлятись від обіду. (Синові). Хоч зайвої тут чарки й не наллють, (до всіх) у нашому дворі. Таких шукай, скажімо, у сусідів чи у місті. М а т и й н е в і с т к а виходять. То що хотів ти, сину, говорить? С и н Оце весь двір облазив я сьогодні від хати й до дороги, все обстежив, сім раз приміряв, а тепера вас прохатиму дозволить оті груші, що в сорок сьомім посадили ми і за яких повішав козенят я, що листячко об’їли, – слава богу, що мати нагодилися із поля й ножем поодрізали мотузки, – мені на цьому тижні попиляти. Б а т ь к о Звичайно, як спиляєш, я тебе повісити, мов козенят, не зможу, але паском ще добре відчешу по місці отому, яким в дитинстві до голови йде розум… С и н Ну, тоді бувайте здоровенькі! До сусіда піду просить уклінно уступить п’ять соток від дороги… Батько рідні відмовили… (Залишається стояти). Б а т ь к о Іди! С и н (Все ще стоїть). Та вже піду, хоч у сірка іще очей ніколи не позичав. Б а т ь к о А воно й видно, сину, що не в сірка, а у дружка… Сірко посовістився б на твоєму місці на раду до чужої чужини іти, батьків, дружину поминувши… Оце діждався батько! Устругнув синок… А може, ви з Данилом домовитесь в кущах та уночі сади в селі обпатраєте… С и н Тату, то він вам розказав!.. Таж я йому… Б а т ь к о А він – тобі, а я – обом вам якось, то й матимем олію… Голова, та голова, в котрій нема олії, була, і є, і буде гарбузом… Довго обоє мовчать. Потім кожен дістає свої цигарки. Батько прикурив. Син облапує кишені – шукає сірників. С и н Немає… Дайте, батьку, прикурить… Б а т ь к о (дає синові прикурити від цигарки). Вогню мені не жалько… Жалько, сину, що розуму я не навчив тебе… Ні, ні… Не те, мабуть, кажу… Є розум, але для чого він тобі, коли мені на старість завдаєш ним жалю… От вирішив залишитись… Чи ж я не сам тебе, скажи, схиляв до цього? С и н Та ви, звичайно… Але тільки як? Сміятись почали, немов з хлопчиська, повчать: оце ось квітка, а оце… Б а т ь к о (примирливо). Я не повчав тоді тебе, а бився за кров свою в тобі… І, може, тому гарячкував… С и н І я гарячкував, коли пішов з Данилом говорити про те, що хочу залишитись тут. Б а т ь к о Вже й передумав?! С и н А напевне, батьку, тут треба передумувать… Прошу хоч соток п’ять для мене відступити оцього двору… Маю ж десь я жить. Б а т ь к о А як же ми? Хіба нема в нас хати чи, може, є, та буде замала?.. С и н Ні, тату, хата ваша не для мене. Я не же на рік і не на два хотів… Та і тікати з двору не збирався, та, мабуть, в кузню поспішив з ярмом, забувшись, що нема іще й телятки… (Довго мовчать). Б а т ь к о А ти – настирливий таки… С и н А ви? Б а т ь к о Та, мабуть, що обоє ми – рябоє… І доста вже на цьому… С и н То й нехай… Б а т ь к о Бери ті сотки. А грушок чіпати таки не дам, їй-богу… С и н (весело). Нічия! На полі – ви, а я вас – дома, тату! Б а т ь к о А у Данила? С и н (сміється). Тату, то – дурне, тож я гарячкував тоді… Не варто і не потрібно згадувати те… Б а т ь к о Хай буде так. Але не поспішай сурмити перемогу. Ще дружина твоя і мати кинуться у бій, а він лише останінм бути може. С и н От я його, останнього, й боюсь… Б а т ь к о Удвох й дружину легше, сину, бить, а матір ми вбалакаємо якось. (Гасять цигарки. Йдуть до хати). Частина третя Великий двір, хата, повітка. Тут же, трохи збоку, колодязь. Трохи далі – пориті канави під фундамент. Появляється с и н. С и н Всіх обійшов, здається… Отже, будуть Петро з Іваном, Федір із Грицьком, Павло й Данило. Помічає м а т і р, що сидить на лавці і витирає фартушком очі. І чого ви, мамо, розплакалися? М а т и Як це я – чого? Ти хоч і молодий, а вже бувалий: служив у війську, працював у місті, увечері товсті книжки читаєш, одружений і син уже росте, а розуму ти й досі не нажив, коли таке питаєш, сину… Завтра уже мені й до лавки не поткнись, бо люди засміють. С и н Чи ж засміють? М а т и Еге ж, у тебе з батьком запитають… Коли і пожаліють сивину, то думатимуть всі небезпремінно, що з батьком ми сякі й перетакі. Щість років, як ввійшли у нову хату, а сина не приймаєм… С и н Мамо, мамо, чого ви так погано про людей подумали?.. Хіба ж вони не з вами вік звікували у однім селі й не знають вас і тата?.. М а т и Знають, звісно, та скажуть, що старі, немов малі, із розуму потроху виживали та й вижили і в хату не пустили невістку з сином… З’являєтья б а т ь к о. Ні с и н а, ні своєї д р у ж и н и він не бачить. Б а т ь к о Всіх би до ноги отут передушив, та гріх на душу ніяк не можу взяти… Доведеться помолотить ціпурою, щоб пір’я летіло з них!.. Чи бач, які удатні, гарнюні… Налупили п’ять десятків та й кубляться із раночку до ночі під вишнями та грушами… Акиш! Подохли б ви йому, як ще не вміли вилазити із сита. (Виганяє квочок з-під дерев). Бабо, чуєш! М а т и А таки чую вже, бо як не чути, як на кутку Мелашничім почули і мчать з бочонком і відром до нас, щоб якось цю пожежу загасити. Б а т ь к о Стара, та чи я возом зачепив твою стару спідницю, що так строчиш, як сотня кулеметів у війну? М а т и Ти знов про кулемети річ зачни, про Сталінград, де не боявся фріців, а жінки побоявся… Б а т ь к о Та боюся, але немає вже тікати сили, отож тому й гукав тебе… М а т и Спасибі, що гукав, а то б заснула: і пенсію дали, й синок приїхав з дружиною і внуком… Щоб малий не заважав бабусі вік дожити, син заходився хату будувать, а батько… батько масла підливає… Ті у міста тікають, а мій з міста приїхав і привіз до нас невістку, бо поле, бачте, тягне… Ось поставить в дворі моєму хату, то уже його до міста зроду не заманять ні свіжі калачі, ні вихідні, що два на тиждень зряду… Б а т ь к о Слухай, жінко, воюй з одним котримось, бо як двох захочеш бити, будеш, бідна, бита й жалітися не матимеш кому, хіба невістці… Так уже й невістка до нас, здається, в табір перейшла, як тільки з нею ми порозумілись… От я її питаю: ну, скажи, яка різниця між селом і містом? Там – вулиці, і вулиця – у нас. У вас працюють, в нас – теж не гуляють. У нас – електрика, у вас – неон, зате у нас і зелень, і повітря, як молоко… Сміється: говоріть, зате у нас у місті дві кімнати і ванна з туалетом… З’являється н е в і с т к а. Н е в і с т к а То це ви кепкуєте прилюдно з мене? Б а т ь к о Що ти? Я ж обіцяв тобі, що більш не буду наш нужник туалетом величать… (Серйозно). Але земля залишиться землею, а людям вічно хлібом буде хліб, чи білий він, чи сірий, а чи чорний, учинений чи прісний, бо у нім і сила наша, і любов, і совість.. М а т и Авжеж, і совість… Хитро повернув, хоч їхав так далеко, що й не видно було ізвідси, що за крам везеш. Б а т ь к о Вже як везти, нехай візник печеться, аби даремно коней не томив і все довіз додому, не пропивши, і помирив гостинцем вас усіх, щоб ви не кудкудахкали, мов кури… С и н Чи помирали зовсім, не скажу, та привезли примирення… Б а т ь к о (Сміючись) Нарешті я прислужився вдома. Не за “так”, не за “спасибі” їм і п’ю із вами… До своєї д р у ж и н и. Піди, стара, до Саньки. Попроси позичити десятку на гостини, бо в сина брать не хочемо, мовляв, а їхать у районну ощадкасу – півдня даремно пропаде… Вона нікому не позичила ніколи, зате зуміє швидко роздвонить іще до вечора на всі усюди, що заходилися з усім цим ми… До с и н а. А як у тебе? Чи застав удома усіх, як намічали? С и н Та, здається, усіх, що ви назвали, обійшов, поговорив із кожним… Отже, будуть Петро з Іваном, Федір із Грицьком, Павло й Данило… Н е в і с т к а Побіжу до хати, бо вже співає, видно, наловив карасиків з линками… Залишає їх. М а т и (ідучи з двору). Ні поплакать, ні посваритись вволю не дадуть. Піду, мабуть, до Саньки – щось та буде. А точно – вже хоч там наговорюсь… Входять х л о п ц і: П е т р о, Ф е д і р, Г р и ц ь к о з П а в л о м. І в а н (жартома співає). Чи це свати, Чи не це свати, що не вийде ніхто з хати, хліба-солі не виносять і у хату нас не просять? П а в л о А ось і ми, господарю! Б а т ь к о (синові). Ходи-но людей зустрічати. Запроси до хати, неначе в тебе є уже вона, а через мене передай дружині, що вже усі у зборі. Хай несе сюди пригощення… (Іде у хату). С и н Прошу, прошу, товариші й соратники, до хати! Спасибі, що провідати прийшли, спасибі вам, що не погордували… (Розгублено). А де Данило, хлопці?.. І в а н Та забіг Виходить б а т ь к о. узять торбину з житом, щоб у тебе замутрувать… Хай вічно буде хліб у хаті. Та й до хліба… С и н (до батька). Отакої-о, обох нас, тату, доконав Данило! Б а т ь к о Бо він завжди землі тримався, сину, а здавен іще сказано: земля!.. З’являється Д а н и л о з вузликом. Д а н и л о Що правда, дядьку, то не гріх… Добридень! Вона не може вічно нам давати, коли ми їй нічого не даєм, бо стали надто горді чи ледачі… Б а т ь к о Його зайняти легше, ніж спинить. Присядьмо, хлопці, лектора оцього домашнього послухаєм… Д а н и л о Е, ні! Я, дядьку, краще потім докажу усе, що мав сьогодні вам сказати, як новосілля будемо справляти, а ви вже краще нас благословіте. Виходить н е в і с т к а з келишком та квартою в руках. Б а т ь к о все це забрав у неї. Наливає кожному, приказуючи: “Благословляю!” Епілог Чотири стіни – не чотири кордони, котрі розмежовують “наше” й “моє”. Чотири стіни – не сімейні канони, не звичка, що нам на заваді стає. Дивитися їм на всі сторони світу – на південь, на північ, на захід, на схід, щоб бачити землю, у зелень сповиту, щоб знати в народі частиночку – рід. Чотири стіни – наче гавань людині по праці: утома нехай помине. Чотири стіни – то колиска дитині, в котрій колисали і вас і мене. Чотири стіни – як під небом, під дахом, і сад, як стіна, й дітвора у дворі, і вікна до сонця, і двері до шляху, з якого додому нас ждуть матері… Про це не годилося б нам забувати, якщо ж нагадав я, даруйте мені. Чотири стіни – це, як мовлено, хата – і казка і приказка тут без брехні…