Ах! Як ми сміялися – аж із нас сміялися, аж стіни гойдалися, аж кури качалися… Ми перейшли рубікон пігмейства, ми всюди пошани добились, нарешті… і нашій майстерності заздрять маестро, і разом із залами нам у долоні плещуть: бах-бах-ба-ба-бах під стелю, де слава, у зуби, по серцю, по совісті, по кістках… Аж до тайги слухає: і запах крові, мов дощ густий, і Колима… Не снігами – ребрами… Ми відмовляємось від тридцяти серебряників: ми ж не таємні й не потайні… Хіба ж ми іуди-виродки? І чорний ворон смерті чорніш у німбах вироків… А над усім многомовне “ура!” котить у всесвіт китайськими мурами, а з рамців до зали Ілліч прозира, де трійками й трибуналами понакурювано… А потім вагони холодні, як мла, плакали над рейками з перебоями і нас між кістки і сніги Колима прийняла з нашими резолюціями і з нашими гемороями… І місяць з туману укутавсь у німб, немов у кожух, і препильно стежить. Прологу немає… Рахуємо дні і зуби у пащах ведмежих…