З Михайла Могилевича Прийшов додому щойно. Уже ніч Вечірній смерк у сповитку колише. Натомлений, не чую рук і ніг, А голова болить, аж ламле тишу. Поволі п’ю вечірній супокій, У жилах закипає кров гаряча, І підзиває стіл письмовий мій, Пожурює, що час даремно трачу. Мій давній друже, з найдавніших пір Про тебе пам’ятав і пам’ятаю. Бери мене і веди в шеренги слів, папір, – Мовчання за дверима я лишаю!