З Михайла Лермонтова Свого життя страшні закови Ділити щастя – всі готові, ось тільки – хто поділить сум. Один я тут, керманич волі, із серцем змученим, сумним. Дивлюся: за велінням долі роки минають, наче сни, і повертають; в позолоті вертають мрію із-під хмар. І знову бачу: гроб в скорботі, він жде; чого ж боїться мар? Не стануть плакати: негоже (я й сам це знаю), і тому над смертю порадію скорше, аніж народженню свому.