Да, скифы – мы… О. Блок 1 Що степ, та віз, та прудконогий кінь, та вогнище веселе при долині, та добрий лук… Мені таким донині ополуночі в сни приходить він… Гортанне слово, як ріки узмінь, Клекоче й плаче. В погляді орлинім жага, любов і туга триєдині, як дикий мед одмін і перемін. А їх уже було-перебуло, що годі вже усі і пам’ятати… Розтане сон. А він у мене в хаті в тяжкій задумі підійма чоло й шукає диким зором далину. Так, наче я йому віки верну… 2 Весь табір спить, притрушений зірками вологими й холодними. А ми зійшлись і стали на краю пітьми над устроями, схемами, віками… Під нами степ широкий без окаймин, відроду не межований людьми, у невідоме з безвісти струмить і диха важко, наче кінь, боками… Усе довкола в таїну сповите: не крикне птиця, тінь не промайне. Мовчанням іспитує він мене, лише для нього зрозумілим спитом. Й про себе, певно, думає: ачей і я незгірший був би між людей… 3 П’єм дикого ячменю буйний солод та прісний корж похапливо їмо, та бесіду інтимно ведемо, притишено, розмірено і кволо… Аж перед світом похолоне соло багаття нашого. Тоді немов нам слів забракне. Чинно сидимо, як маги чи парламентські персони… Степ тирсою димить і поспіша – у просторі, у часі, у роботі. Басує сонце вже на горизонті, ще скіфом не приручене лоша. А табір пил до неба підійма – і сну – нема. І скіфа вже – нема… 4 Їй-бо, від скіфа є щось у мені: лякливе трохи, степове і хиже. Як засміюся – грім стрясає тишу, заплачу – ходять у раю сумні. Ділю, як він, життя на ночі й дні; клянуся сонцем – так до правди ближче; люблю, як вітер у три пальці свище, з ним навперейми грати на коні… І цим печалюся: а що, коли мені вготує доля скіфську долю, і я, подібний перекотиполю, з людьми не сяду більше за столи – той, хто замінить на землі мене, чи хоч своїм прокляттям пом’яне?…