Диміла кров’ю людських тіл гора, двигтіла гнівом помсти й непокори, а він вмирав – ватаг рабів і раб, струснувши рабства римського підпори. Іржали грізно коні бойові і день тікав і горбився щитами… Вмираючи, дививсь на сонце він, і брав його зів’ялими руками, і на свої знамена опускав, і розумів, що опустить несила. А голова, як смерть сама, важка туге повітря жадібно ловила… Його спіймати б, задихнутись ним, умерти тричі і воскреснуть тричі, щоб видихнути шалом вогняним у вишкірене ворога обличчя! І дати бій, страшніший всіх боїв – землі щоб мало і щоб неба – мало!.. А сонце умочало пальці в гнів і кров’ю білі письмена писало…