Вечірня мла налляла із вікна мені в кімнату сутінки холодні: все стало сірим – стіни, стіл, вазони і звук струни, як лопнула вона. Нервово молоточком стука в скроні, аж по кімнаті котиться луна… Нехай собі… Вона ж того не зна, що так було сто літ, як і сьогодні. Ось я її пожежею заллю, як тільки встану, світло запалю. Але сиджу, вичікую, бо знаю, що не посмію я цього зробить: то мить хотіла в мене відпочить… Нехай – інакше як її спіймаю?..