З Володимира Луговського Ні, та, котру знав я для мене не існує. Із добрим мужем вона мешка в хмарочосі. Для неї дача в пущі, він ревнує, Він пернамент її рудий цілує. Мені адреса, телефон її вже ні до чого. Бо та, котру знав я, для мене не існує. Але й було: зле море в берег билось, Гриміло глухо, туго, наче східний бубон. Поріг лизало в домі, де вона служила. Тоді вона мене, як чорт, любила. Бо ж це було: зле море в берег билось. Тоді колючий падуб ріс на схилах. І цілий місяць дощ ганявся по гудрону. Тоді під кожну хмару нас вела таємна сила, По ‘дній стежинці доля з нею нас водила, І випадок подібний був до дзвону. Авжеж, колючий падуб ріс на схилах. Були тоді ми бідними і юними. Я знаю. Ми їли пиріжки сухі, мов камінь. Якби тоді сказва я їй: вмираю – Вона б дійшла до пекла і до раю, Щоб смерть перепинити ніжними руками. Були тоді ми бідними і юними. Я знаю! Над ближнім влада швидко її з’їла, Як рак підступний організм з’їдає. Все, що в душі її горіло і раділо, Перелилось в туге, красиве тіло, Школярське сиве пасемце бездарно Від перукарень в неї поруділо. Живе та жінка поза горем з горем, Володарка того, що доля їй дарує, Принижує, зриває квіт і корінь, І світ ненавидить, бо ж він просторий. Та вже не їй оці мої докори, Ніколи їй не стати вітром, морем, Бо та, котру знав я, вже не існує…