Із Гагіка Давтяна У небі місяць повагом пливе, промінням срібним землю засіває, з-за хмар, скрививши рот щербатий свій, сміється над моїм наївним серцем. А піч ховає від людей той сміх у теплі твої сутінки… Ти винна? Ні, ти не винна… Скільки не кричу – я сам перед собою провинився… Авжеж, не лжа мені заткала слух, – помилку я з брехнею переплутав… “Коли ти прийдеш?” – поспіхом спитав, а треба запитать було: “Чи прийдеш?”