Ти завжди видаєшся мені матір’ю: як вона – ти струнка, одинока ти, як вона (твоїх подруг виламав час, а оті чорні пеньки – по них спогади. У матері мужа війна забрала. Хто скаже, де впав солдат? Чи насипало товариству могилу йому шапками? Чи скотилася зірка із неба йому в узголів’я і зацвіла квіткою з могили його батьків? Чи виросло над ним дерево? – Хай то буде калина, клен чи ясен! Скільки він посадив їх за життя, щоб по смерті над ним хоч одне смуток у віти зелені прибрало! – А діти самі розбрелися по світу, – так вимагало життя, – щоб поспішати пізніше в обійми її хреста з кладовища… Ти ж це знаєш: тобі далеко видно і ще далі чути, а найпаче, недаремно ж ти видаєшся мені матір’ю)… Яка ж твоя пісня для мене – остання?..