Торкну рукою павутину і не порву – нехай пливе… Що в світі білому покину, а що мене переживе?.. Таж певне: залишаться діти, осиротілі журавлі, як осінню прибиті квіти у дух родючої землі… Таж певне: залишиться мова, що нам передали батьки, як в небі місяця підкова, що всенький вік пасе зірки… Таж певне: залишаться люди – ледачі, щирі, добрі, злі… Таж певне: буде все – як буде, як треба бути на землі… Тоді чого ж болить людині її минущість? І чого пекла в усі віки і нині печеш серця, життя жаго?.. Хіба ж таке всесильне еgо, що нам його не обійти? Хіба вмираємо далеко, де інші люди і світи?.. Та цур уже… Ось павутину лише торкну… Нехай пливе… Що в світі білому – покину, а що – мене переживе…