Лечу, немов дерева обіч шляху з автобуса, на ста чортах-вітрах, ковтаю смагу, потамую спрагу, з крила згублю на землю лету-страх… Вона – земля – така маленька грудка у зморшках від негоди і тепла, мов птах, що розривається у грудях, коли для нього клітка замала… Лечу, немов дерева обіч шляху з автобуса, за метром – кілометр, аж до крайнеба… Так ідуть на плаху напитись Дону, а тоді – хай смерть!..