З Расула Гамзатова Як багато книг про вік планети Маємо, братове, а проте Ще про неї не знайшли поети В серці Слово правди золоте. – Величезна! – хором прославляли. – Неповторна! – чулось звідусіль. Та слова оті не долітали, Не влучали, мов стріла, у ціль. Знову й знову йшли і йшли в дорогу, Розганяли, як могли, імлу… Ось і я від отчого порогу Йду шукати в гори ту стрілу. Йду шукати, наче батько сина, Йду шукати, мов кохання мить, Наче мати йду, бо їй дитина І по смерті під грудьми болить. Йду, немов збираюся на силі Покарати зрадника в бою, Щоб не втихли болі наболілі, Пам’яттю навічною стаю. Ось вона… А сили не стачає Видобути з серця. І вона Поглядом своїм мене карає, Совістю своєю проклина. Глечиком розбитим видається Інколи мені життя моє: В нього ллю, а з нього – швидше ллється, На пандур без струн буваю схожий. Сам себе зціляю – знов іду: Хай сьогодні віднайти не зможу Слово, завтра, може, віднайду. Отоді мені не страшно вмерти. А сьогодні знову в серці щем: Написав я стільки про планету, А от Слова не знайшов іще…