Ти — матері Сікстинської сестра; Земною, не надхмарною красою Ти світиш нам. Падуть перед тобою Віки й народи. Далечінь стара У пам’яті нащадків не вмира, Новою розцвітаючи весною. Ти провідниця в праці й серед бою, Натхненниця і пензля, і пера. Ти бачила, як на простенькій лаві, Забувши рани, скорбні і криваві, Перед тобою Гейне сльози лив. Тобі одній утішити вдалося Успенського, що перший зрозумів «Мужицькі завитки» твого волосся.