П. Погребняку
Ліс, або, як серби кажуть, шума, —
Це не просто сосни та дуби:
Не одна там народилась дума,
Повна щастя, ніжності, журби.
Він співа то грізно, то шовково,
Як морська безсмертна глибина, —
Не одно ж там розцвілося слово,
Запалала пісня не одна.
Гомонить він з вечора до рання
Незглибимий, як людське життя.
Не одно там виникло кохання,
Не одно змужніло там дитя.
Як війна крилом своїм багряним
Отінила злото наших нив, —
Він давав притулок партизанам,
Він бійців поранених живив.
З хмарами він дружбу вічну має,
Приятель дощам він голубим, —
І в пшеничнім пишнім урожаї
Лісовий таїться сизий дим.
Той, хто любить паростки кленові,
Хто діброви молоді ростить,
Сам достоїн людської любові,
Бо живе й працює — для століть!
