В бідне серце моє закрадається вечір покволом, Тихо в серці, і жаль мені світу, і дня мені жаль, Ніби марно пройшов я, співаючи, горами й долом, Повз веселі гаї, мимо темних, як тучі, проваль. Друже мій, ще не знаю, який ти з лиця і на ім’я, Молодецький мандрівче, що тільки-но рушив у путь! Знай — я пізно збагнув це! — що кожна хвилина — це сім’я, Із якого й квітки, і зілля зловорожі ростуть. Добрим паростам ти віддавай і любов, і увагу, Без жалю викорчовуй лихий та отруйний бур’ян, Чисту воду люби, що гарячу вдовольнює спрагу, І серця, що минають дорогу образ і оман. Кожна хмарка й травинка, у зорі відбиті твоєму, — Тільки раз тобі послані, вдруге не буде таких! Звуків, ліній та барв ми довіку назад не вернемо, Тож не думай ніколи: багато ще стрінеться їх! Маю жаль я за всім, що плило біля мене й круг мене, За всіма, що любили мене і кого я любив, Знай, що в світі найтяжче — це серце носити студене! Краще вже хай шалене, повите у ніжність і гнів! Оглянуся назад — ледве видно в туманах стежину, А прислухаюсь — ледве якісь там ячать голоси… Милий сину! Коли я цю землю хвилинну покину, — Мій недоспів візьми і, як пісню, його понеси!