Ніколи я не знав, що так люблю — До болю, до смертельного жалю — Понад Дніпром сріблисті верболози, Березу, що прозорі ронить сльози На тиху, присмирнілу мураву, Бур’ян в напівзасипанім рову, Де часом вальдшнеп, поетична птиця, Між листям жовтим від стрільця таїться. Ніколи я не знав, як тяжко жить Без солов’я, що в пісні аж тремтить Тільцем своїм маленьким і гарячим… (Коли таке ми раз в житті побачим, Як бачив я в ліщині, при горі, Насупроти рожевої зорі, Над рідним ставом, — ніжної отрути Ніколи нам, довіку не забути!) Ніколи я не знав, що малюки, Вітаючи нас помахом руки, Коли наш поїзд між полями лине, Дарують неоцінні нам перлини, Які ревниво треба берегти. Чужі перетинаючи мости, Милуючися пишними містами, На площі, що розквітли прапорами І головами людськими киплять, Я голосу не можу відігнать Єдиного, що зве мене і кличе, І заглядаєш ти мені у вічі, І я руками тінь твою ловлю. Ніколи я не знав, що так люблю.