Її чутно у голосі синиці І в криках круків у височині, Вона в останній заметілі сниться, Її угадуєш по довшім дні. Вона — в бруньках блискучих на каштані, В снігу рудому, у струмках брудних, Що чистим сріблом грають у тумані, Мов бруд ніколи й не торкався їх. Вона — у краплях, що спадають дзвінко Із голих віт, які стрясає птах, Вона — в підсніжній зелені барвінку, В сережках на березових гілках. Вона — у кузні, де нетерпеливо У перегони грають молотки, У верболозі, сплетенім примхливо, Що червоніє тихо край ріки. Вона — в душі, що рветься у дорогу, У пісні, що не здатна вже мовчать; Вона — в очах, то чорно і волого Під білою хустиною блищать.