Я пам’ятник собі поставив нетривалий — Не з міді гордої, не з мармурових брил. Скупі слова мої, що на папері стали, Укриє завтра пил. Ні сили віщої не дарувала доля, Ні слави славної мені не прирекла, І час мене змете, як сохле листя з поля, Мов крихти зо стола. І я забудуся, і, може, лиш припадком Хтось, розглядаючи старих книжок сміття, Незацікавленим напом’яне нащадкам Мале моє життя. І скаже: жив, писав; приймав хвали й образи; А втім, ніколи нам не бракне диваків… …Та що, коли додасть: зате в житті ні разу Неправді не служив!