Висне небо синє, Синє, та не те… Я. І. Щоголів Почорніли заводі в озерах І ясніші стали разом з тим. Від листків падучих ніжний шерех Заплітається в ранковий дим. Вставлено у вікна другі рами, Вата і калина поміж рам, Знову стали діти школярами, І синиця дзвонить школярам. Ніби на гравюрі Хокусаї, Ліс грабовий золотом цвіте, Щоголівське небо нависає Над землею — «сине, та не те». У пучок останні квіти зв’яжем, Що морозком називають їх… Часом можна висловить пейзажем Те, для чого слів нема людських.