Було, було… Було і відкотилось, Мов колесо, в туманну глибину, — Та мить таку я пережив одну, Одно таке у пам’яті відбилось. Дорога. Ранок. Тиша. Довгий яр, Весь білою черемхою залитий. Гроза минула, і пахучі квіти Усі в краплинах. Ллється з-поза хмар Проміння тепле і голубувате. Біля криниці коні напувать Спинились ми. Краплинами блищать Вологі очі підлітка-дівчати. І невидимі в пущах солов’ї Жагу солодку в звуки виливають. Здавалося, що то самі гаї Назустріч сонцю ранньому співають. По кладці молодиця перейшла, Похитуючи відрами дзвінкими. Здалося — щастя розцвітає зриме На ковороті світлого села. Все тоне у безумній черемшині, Все пахне молодістю і життям… Чому звеліти власним почуттям — «Лишіться!» — не дозволено людині? Отак би в серці смертнім закріпить Безсмертну силу й молоду жадобу, Щоб зосталися у житті до гробу Метелиці орошених суцвіть, І солов’ї, й дівча, і молодиця, І тихе ржання коней, і весна, І все, що в сні скороминущім сниться І ніби сон — навік, навік мина!